Люко Дашвар

Будь-які перемовини в кінці будь-якої війни — це, по суті, торги з пам’яттю.

Бо після того, як ти вбиваєш у собі людину, ти вб’єш іще багато людей,

Реальність неймовірніша за вигадку

Нащо нам чужі землі, ми й про свою мало знаємо.

Розглядати село як скупчення людей — величезна помилка. Село — це традиції, це скарбниця нації, це продовження природного способу життя на противагу звихнутій урбанізації.

На дерево при дорозі вказав.
— Бачите? Гарно цвіте! Листя — і зелене, і червоне. Гілки різні — і прямі, і криві, і малі, і грубі. Оце ви і є. Культура ваша. А якою їй бути — тільки коріння знає. Оте саме, що у землі, у багнюці, без повітря, без кольорів. У чорному поті. Знай трудиться, аби гілки з листям на світ витріщалися!

Ми їдемо з села перелякані, здивовані… Наче у джунглях Амазонки побували. Ні, якби там, то все було б зрозуміло. Але ми до свого коріння притулилися — і… біжимо. Біжимо геть, як від чуми! Ні — як від НЛО! Усе тут нам чуже й незрозуміле. Усе! Не тільки відсутність туалету в будинках, не тільки болото на дорогах, хати й ферми покинуті, паркани повалені… Роздуми і вчинки — чужі! Ми вже не розуміємо їх. Оце страшно!

Прозріння двох для цілої держави — ніщо.

Мамці — та хоч на край світу, аби дитині краще.

Село повертає розуміння істинних людських цінностей. Радість простого…