Стельмах Проза

— Сто друзiв — це мало, один ворог — це багато!..

Та є в мене, коли послухати одних, слабiсть, а коли повiрити iншим-дурiсть

— Зорi, як i люди, падають на землю, i вони мають свiй вiк

Та, напевне, бiль душi — найстрашнiший бiль

Не плач, Михайлику, не плач, любий... Всi люди вмирають. Он бачиш зорi? — показує менi на вiкно, в яке заглядає клапоть проясненого неба. — Гарнi ж, наче з казки повиходили, а теж помирають.

Багато чого нам не хочеться, Михайлику, а життя має свою дорогу: однi покидають її, а другi виходять на неї i все сподiваються чогось кращого собi