Чарлз Діккенс

Коротко кажучи, міс Мердстон не любила мене. Коротко кажучи, мене там не любив ніхто, навіть я сам. Бо ті, що любили мене, не могли виявляти цього, а ті, що не любили мене, виявляли це так наочно, що я завжди болюче почувався недоладним, незграбним і дурним.

День був холодний, віяв різкий вітер. Той куточок кімнати біля каміна, де сиділа місіс Геммідж, був, на мою думку, найтепліший і найзатишніший, так само найзручнішим здавалося мені її крісло, але все їй було не так того дня. Вона безнастанно скаржилася на холод, на те, що її мороз по шкірі дере. Зрештою, вона залилася сльозами й повторила, що вона — «самітна, всіма забута істота, все робиться їй на зло».
— Справді, дуже холодно, — зазначила Пеготті. — Мабуть, усі це відчувають.
— Я відчуваю дужче, ніж інші люди, — відказала місіс Геммідж.

Я був самотніший за Робінзона Крузо, бо самотності Робінзона Крузо ніхто не міг бачити.