Ті, що не мають коріння

Я любила Двернік, глибокі м’які ліси довкола мого дому, довгий яскравий плин Веретена під сонцем. Я любила чашу гір довкола нас, схожу на захисну стіну. Глибоко в нашому селі, у нашій долині був мир; річ була не лише у Драконовій легкій руці на поводу. Це був дім.

У стосах були й дивніші речі. Один дуже незвичний том виглядав достоту як книга заклинань, повний таємничих слів і картинок, схем, подібних до тих, які були в багатьох Драконових книжках, і письмен без жодного сенсу. Поморочившись над цією штукою щонайменше десять хвилин, я мало-помалу усвідомила, що вона була божевільною. Тобто її написав божевільний, який вдавав із себе чаклуна, бо хотів ним бути: це були не справжні заклинання, а лише вигадані. У цьому було щось безнадійно сумне. Її я відсунула у віддалений куток.

Я взялася за найближчу драбину та з рипінням потягнула її просто до найпершої полиці, а тоді підібрала спідниці, забралася нагору та почала ритися. Такі пошуки були мені знайомими. Я не ходила на збори до лісу, щоб знайти щось конкретне — я йшла знайти те, що можна було там знайти, та пустити в голову думки: якщо я знайду купку грибів, у нас наступного дня буде грибний суп, а якщо я знайду пласкі камінці, то буде залатана дірка у дорозі біля нашого будинку. Я подумала, що конче має бути щонайменше кілька книжок, які заговорять до мене так само, як книга Яги; можливо, десь тут, між цими всіма розцяцькованими томами із золотим тисненням, захована ще одна з її книжок.

— Можливо, вона не вірила, що ти — відьма.

Я відкрила рота, аби заперечити, що вона бачила, як я вдаюся до чарів, але, гадаю, цього не було: я чаклувала не як Раґосток, котрий вривався в кімнати громом, зі зливами срібних іскор, які виблискували, та криками пташок, які розліталися навсібіч; навіть не як Соля, котрий плавно входив у тіні та виходив із них у своїх вишуканих шатах із цими своїми ясними гострими очима, які наче бачили все, що відбувалося на території замку.

Її ж зігнута перука перехилилася назад у неї на голові, а з нею сповзли ретельно закручені чудові кучері обабіч її обличчя, що явно були фальшивими. Вона тоненько закричала та схопилася за них, а тоді вибігла з кімнати.

Утім, це було не найгіршим. Гіршим було хихотіння, що прокотилося кімнатою, хихотіння чоловіків, які танцювали з нею в мене на очах, і жінок, яких вона називала своїми задушевними подругами. Я зірвала перуку із самої себе та квапливо побігла до розкішних закусок, ховаючи обличчя від кімнати за мисками винограду. Навіть там якийсь молодик у вишитій куртці, над якою, напевно, якась жінка працювала рік, підійшов до мене й радісно прошепотів, що Алісья рік не матиме змоги показатися при дворі — наче це мало мене порадувати.

Усі були так сильно раді зі мною познайомитися, всі були бездоганно ввічливими — принаймні спочатку. Чарів вони в мене не просили. Зате просили пліток про порятунок королеви. У них були надто гарні манери, щоб ставити запитання відверто, але кожен із них говорив щось на кшталт: «Я чув, що її стерегла химера…» — вичікувально даючи словам затихнути та запрошуючи мене їх виправити.

а отцеві Балло просто не подобалося, що йому потрібно було визнати мене у зв’язку з тим, що я не вписуюся в його досвід. Він не був жорстоким, але вирізнявся не меншою, ніж у Саркана, жагою до пояснень, при цьому аж ніяк не відзначаючись його готовністю до поступок. Якщо Балло не міг знайти цього у книжці, це означало, що такого не може бути, а якщо він знаходив це у трьох книжках, це означало, що це — щира правда.

Вони витріщилися на мене, і в тиші я почула крики зовні, у дворі, та ще біг чиїхось ніг. Усередину заглядали вартові, які тримали руки на руків’ях мечів, і я усвідомила, що тільки-но струснула замок короля у місті короля, та ще й накричала на верховних чаклунів країни.

Увійшовши в простору кімнату, я мимоволі сповільнилася. Стеля була подібна до виходу в Рай — там блакитним небом розливалися намальовані хмари й тягнулися янголи та святі. Крізь величезні вікна вливалося світло денного сонця. Я витріщилася вгору, приголомшена, та мало не врізалась у стіл, наосліп учепившись руками в його кут і знайшовши шлях навпомацки. Усі стіни були вкриті книжками, а вздовж усієї кімнати тягнувся вузький балкон, який утворював ще вищий другий рівень книжкових шаф. Зі стелі на маленьких коліщатках уздовж нього звисали драбини. Уздовж стін стояли великі робочі столи з важкого твердого дуба, покритого мармуром.

Приглушений рев радощів і досі долинав з-за стін. Усередині довкола нас, ніби на початку п’єси, стихнув увесь двір. Принц Марек зняв королеву з воза. Повів її вперед і провів сходами (придворні тим часом відступали перед ним, наче відплив), і вона опинилася перед королем. Я зрозуміла, що затримую дихання.

— Ваша величносте, — заговорив Марек, — я повертаю вам вашу королеву, — сонце яскраво сяяло, і він у своєму обладунку та зеленому плащі, зі своєю білою накидкою, був подібний до святого воїна. Королева поруч із ним височіла нерухомою постаттю у своїй простій білій сорочці, з коротенькою хмаркою золотого волосся та в сяйві своєї перетвореної шкіри.