Спитайте Мієчку

Бо життя не завжди можна жити, часом треба від нього сховатись.

Лілічка з Мієчкою припаркувались біля вивіски. На Лілічці були джинсові шорти і майка кольору хакі. Вона трималась однією рукою за плече, прикриваючи виріз. Мієчка глянула на сестру і сказала чекати. Потім полізла в машину, намагаючись під колесами, два з яких лежали в салоні, щось знайти.

— Що ти робиш? — спитала Лілічка.

— Шукаю тобі шарф, щоб ти прикрилась, — крикнула Мієчка десь з глибини салону.

— Ти так зазивно шукаєш шарф, що дуже скоро ці пошуки втратять будь-який сенс, — сказала Мієчка, глянувши, як сестра залізла однією ногою на сидіння, і на механіка, котрий вже вийшов за ворота майстерні.

Робіть те, чого вам хочеться. Не слухайте нікого. Навіть мене не слухайте, дівчата. Просто робіть так, щоб добре було вам самим, бо ніхто потім не оглянеться на вас, що ви робили щось, аби комусь було затишно, аби комусь було світло і не дуло. Ніхто не згадає. А ще, дорогі мої, заводьте дітей…

Центральною фотографією на виставці у форматі три на два була бабуся, котра сиділа на стільці на тлі осяйної гарбузової піраміди в останній день свого життя.

Туди прийшла вагітна Мієчка, що саме носила Устиму кучеряву дівчинку, але те, що дівчинка кучерява, стало відомо лише за рік.

Марта намагалась сказати про домовленість і короткий сірник, але стала Люсі улюбленою тіткою, взявши на себе охорону притулку для лузерів, щоб у будь-який час усі, хто на порозі катастроф, могли перечекати біду тут.

Священник читав, люди їли й говорили про якісь буденні речі і банально згадували покійну, хоча справді її могли згадати лише ті, що з нею жили, кого вона бавила, годувала і сварила. Ніхто, окрім найближчих, не знав і не розумів значення цього будинку, що стояв серед бурелому. Вона часто казала: «Що я зробила тут, провівши все життя у боротьбі із кущами?» — насправді знаючи, що збудувала прихисток, де можна було сховати дітей від того, на що не можеш впливати, а потім так само прихистити від життя їхніх дітей. Бо життя не завжди можна жити, часом треба від нього сховатись.

— Це хороша смерть, Мієчко, — сказав Устим.

— Вона буває хорошою? — спитала вона.

— Буває поганою, — відповів він.

Фумітака сказав, що з поваги до цієї землі, на якій народилися його діти, зватимуть одного Петро, а іншого — Павло.

кольору чеддеру, плямистий місяць.