На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Я молодий, мені двадцять років, але в житті я бачив тільки відчай, смерть, жах та поєднання безглуздої легковажності з неймовірними муками. Я бачу, що хтось нацьковує народ на народ, і люди вбивають — мовчки, слухняно, по-дурному, не розуміючи, що роблять, і не відчуваючи ніякої провини. Я бачу, що найкращі уми людства винаходять зброю і слова, аби це тривало й далі, та ще й у найвигадливіших формах. І разом зі мною це бачать усі люди мого віку, тут і за кордоном, в усьому світі, зі мною це переживає все моє покоління.

Ми вже не молодь. Ми вже не хочемо завойовувати світ. Ми втікачі. Тікаємо від самих себе. Від свого життя. Нам було по вісімнадцять років, ми тільки починали любити життя і світ, а нам довелося стріляти в них. Перший снаряд влучив у наше серце. Нас відрізано від справжньої діяльності, від прагнень, від прогресу. Ми вже не віримо в них: ми віримо у війну.

Люди, старші за нас, тісно зв’язані з минулим, вони мають ґрунт під ногами, мають жінок, дітей, фах, свої зацікавлення; ці зв’язки такі міцні, що війна не може їх розірвати. А ми, двадцятирічні, маємо тільки батька й матір, а дехто ще дівчину. Це не так багато, бо в нашому віці вплив батьків — найслабший, а дівчата ще не панують над нами. Крім цього, було ще, може, трохи мрій, трохи захоплень та була школа, — оцим і заповнювалося наше життя. А врешті нічого не зосталося.

Залізна молодь! Молодь! Кожному з нас не більше двадцяти. Та хіба ми молоді? Хіба ми — молодь? То було колись. Тепер ми старі люди.

Поки вони й далі писали та виголошували промови, ми бачили лазарети й тих, що там помирали; поки нас запевняли, що служити державі — найвищий обов’язок людини, ми вже переконалися: страх смерті дужчий за все. Але від цього ніхто з нас не став ані бунтівником, ані дезертиром, ані боягузом, — вони ж так легко кидалися тими словами; ми любили батьківщину так само, як і вони, і мужньо йшли в атаку; але тепер ми навчилися розуміти, навчилися раптом бачити.

Впоратися з дійсністю, подолати наслідки війни у власній психіці неймовірно важко, але необхідно — д ля того, щоб відродитися зовсім іншою людиною, здатною просто і невимушено тішитися найпростішими життєвими радощами.

будь-яка війна у суті своїй абсурдна, позбавлена сенсу і не несе з собою нічого, окрім трагізму скалічених доль цілого покоління.

Мабуть, ще часто доведеться мені знімати свій ранець, коли втомляться плечі, і ще часто я буду вагатися на перехрестях і кордонах, і не раз доведеться щось залишати, не раз — спотикатися і падати. Але я піднімуся, я лежатиму, я піду вперед і не повернуся назад.

У сліпучому сяйві ракет над зруйнованими снарядами прифронтовими селами я майже забув, що все це існує, що бувають на світі цілі вулиці мирного життя, яке сховалося за стінами, поміж килимами, теплом і жінками.

Дивне почуття охоплює мене: тепер, коли я сам і поруч немає моїх товаришів, мені починає здаватися, що все навколо раптом захиталося і втратило реальні обриси. Щойно все було міцним і непорушним, і раптом розпливається і постає переді мною в такому новому й незвичному вигляді, що я не знаю, чи не мариться мені все це. Чи справді я тут? Чи справді я вдома?