Мала Глуша. Сумна фантастична сага епохи застою

сіпнуло в епігастрії, під ложечкою

Порожньо скрізь,— поскаржився Вася.— На всій землі порожньо… Ніколи так іще не було, Олено Сергіївно.

Самотність накрила Петрищенко, мов пріла ватяна ковдра.

Ми Океан любимо, пісні про нього співаємо, а він нас не любить.

Розка глибоко вдихнула солодкувату гнилизну і кинулася вперед з останніх сил, відчуваючи, що внизу, в паху, коїться щось уже зовсім не те… Здається, з неї ганебно вислизнула крапелька сечі.

Розсілася, проститутка,— сказала сердита бабка, хоча в трамваї майже всі місця були порожні,— у штани ці паскудні вирядилася і розсілася!

Вася стояв, закинувши голову і розтуливши рота, тіні навколо нього почали стрімко обертатися: щільна тінь — від платана, сплутана — від акацій, випростана — від ліхтарного стовпа; тіні, смуги тіней, все зрушилося з місця, під ногами у нього сновигали інші тіні — пухнасті, волохаті грудки мороку, і всі вони, немов перекотиполе, підстрибуючи і вдаряючись об землю, мчали на схід, на схід, на схід, і скрізь, скрізь, по всій пустельній нічній землі стояло тоскне виття.

Розці здавалося, коли вона читає, всі інші абсолютно точно знають не тільки те, що Розка зараз читає, а навіть про що вона при цьому думає.

Взагалі-то Розка осінь любила, і жовте п’ятипале листя на темному асфальті здавалося їй подібним на сліди якоїсь доісторичної тварини.

Головне, каже заховане в Розці маленьке пухнасте тремтяче звірятко, головне — не обертатися…

Вона обертається.