Знищ мене

– Ти і я, Джульєтто – разом? Нас не зупинити.

Я живу у світі порожнечі.

Вона ходяча зброя серед людей», – говорили вчителі. «Ми ніколи не бачили нічого подібного», – говорили лікарі. «Її треба забрати з вашого дому», – говорили поліціянти.

«Та будь ласка», – говорили мої батьки. Мені було чотирнадцять, коли вони нарешті мене здихалися. Коли вони відступили й дивилися, як мене волочать геть за вбивство, яке я не знала, що можу скоїти.

Сонце таке зарозуміле, воно

завжди залишає світ, лише коли саме втомлюється від нас.

Місяць — приємніша компанія.

Він ніколи не йде. Місяць завжди там, угорі, спостерігає, стоїть непохитно, знає нас у наші світлі й темні години, завжди

змінюється, як і ми. Щодня він — це інша версія себе. Іноді

слабкий і блідий, іноді сильний і яскравий. Місяць розуміє, що

значить бути людиною.

Невпевненою. Самотньою. Створеною з недосконалостей.

Дощові краплі — моє єдине нагадування про те, що у хмар

б’ється серце. Що в мене також б’ється серце.

Я завжди думаю про краплі.

Я думаю, як вони падають додолу, збиваючи п’яти, ламаючи

ноги, чому вони забувають парашути, стрибаючи з неба назустріч

непевній долі. Немов хтось витрушує свої кишені над землею

і йому, цьому комусь, однаково, де падає їхній вміст, йому однаково, що краплини луснуть, коли вдаряться об землю, що вони

розіб’ються, впавши додолу, що люди проклинають ті дні, коли

краплини наважуються постукати в їхні двері.

Я — краплина дощу.

Мої батьки витрусили мене зі своїх кишень і залишили ви-паровуватися на бетонній плиті.

хочу засинати під звуки його серця. Я хочу завжди знати, що він живий, що з ним усе гаразд, що він вдихає і видихає, що він завжди дужий, спокійний і здоровий.

Але я не міг припинити думати про тебе. Не міг припинити думати, де ти. Що з тобою. Я боявся, що ти ніколи не станеш їм опиратися.

— Я кохаю тебе, — шепочу я. — Я кохаю тебе так, що ти ніколи не зрозумієш сили мого кохання.

Можливо, я був занадто малий, можливо, я ще нічого не знав про цей світ, але щось у тобі відразу ж мене привабило. Я просто хотів бути біля тебе… немов у тобі є… це добро… добро, якого я ніколи не бачив у своєму житті. Ця ніжність, якої я ніколи не мав удома. Мені лише хотілося слухати, як ти розмовляєш. Щоб ти побачила мене, щоб ти усміхнулася до мене. Щодня я обіцяв собі, що заговорю з тобою. Я хотів пізнати тебе. Але щодня я виявлявся боягузом. А потім ти просто зникла.

Він — гаряча ванна, швидкий подих, п’ять днів літа, затиснуті в пальцях, що виписують історії по моєму тілу. Я — збуджений клубок нервів, керований потоком струму, що проходить крізь моє серце.